Як і ми сьогодні, наші предки 100 років тому вважали, що влітку в місті робити нічого і рятувалися від спеки, хтось на дачі, хтось у парку, а хтось – у Межигір’ї чи на пляжі. My-Kiev.com дізнався, чому дачі для киян були розкішшю,і чим тодішні поїздки на даачі відрізнялись від сучасних.
Дача як розкіш
На початку 20 століття дачні селища виростали з усіх боків Києва. Дачні будиночки будували у Бучі, Ворзелі, Ірпені, в районі нинішньої Дарниці, Святошина та Оболоні. Деяким селищам навіть вигадували назви. Наприклад, дачі чиновників у районі заводу «Більшовик» називали «Сан-Сусі» за аналогією зі знаменитим палацом у Постдамі.
На початку 20-го століття у Києві проживало лише близько 50 тисяч дачників. На той час дача вважалася розкішшю. Наприклад, у 1909 році зняти дачу на рік у Пущі-Водиці коштувало 60-80 рублів за ділянку розміром 27 соток. Виходить, що на місяць ділянка коштувала 5-7 рублів, але здавали дачу мінімум на рік. Дозволити собі дачу за містом міг, наприклад, інженер із зарплатою 120 рублів, а ось прості робітники на той час отримували по 30 рублів, тому дачний відпочинок їм тільки снився.
Особливості тодішнього трансферу
У середині 19 століття кияни їздили на дачі виключно на конях, і везли з собою чи не все майно – від меблів до самоварів. З 1869 на деякі дачі можна було їздити поїздами.
Дістатися на дачі у «Святошино» можна було трамваєм за 20 копійок, а для студентів – за 10 копійок. Влітку вони «ходили» кожні 15-20 хвилин. На Дарницькі дачі можна було доїхати лише залізницею.
Щоправда, швидко доїхати не завжди виходило: потяги запізнювалися, пропускали зустрічні поїзди. Тому часто подорож на дачу займала близько години. Але це не відлякувало дачників, вони сприймали кожну поїздку за місто як романтичну пригоду.
Для багатьох киян особливістю дачного відпочинку було розведення домашнього господарства. Сусіди-дачники пильно стежили за тими, хто заради забави та різноманітності розводив кіз та баранчиків. Такі дачники найчастіше порушували санітарні правила селищ.
Кожен поважаючий себе киянин вважав, що як мінімум двічі на рік він має з’їздити до Межигір’я. Такий вид відпочинку, як заміські поїздки, був популярний у киян ще з першої половини 19-го століття. До Межигір’я добиралися найчастіше на невеликих пароплавах. А там уже можна було викупатися, попити води з джерела Бориса та Гліба, помилуватись міжгірськими панорами.
У продовженні статті від Мій Київ ви дізнаєтесь, що змусило Булгакова працювати контролером, де полюбляли проводити час представники еліти, та якими видами дозвілля займались тоді дачники.