Історію життя і смерті одного з друзів-мисливців, які не побоялися викликати вогонь на себе, записали журналісти «Слідство.Інфо». Загиблий Роман Верещак – із села Шевченкове, його друг Сергій Білоус – із Мокреця. Останньому вдалося вижити. Сергій і розповів історію журналістам.
Село Мокрець розташоване майже на межі Київської і Чернігівської областей. Російські війська були тут уже за кілька днів від початку повномасштабної війни, а 10 березня поруч із селом ЗСУ розбили велику колону техніки окупантів. Це дозволило призупинити наступ зі сходу на Київщині та убезпечити Бровари, до яких ворог так і не дістався. Саме в цьому селі двоє мисливців – Роман Верещак та Сергій Білоус, змогли допомогти українським військовим зупинити російську навалу. І були готові віддати своє життя, щоб Збройні сили знищували ворожу техніку.
«Ладно, ми не будемо вас убивати»
Про те, що в селі Мокрець три місяці тому йшли важкі бої та стояли російські окупанти, нагадує лише кілька хат на околиці з розтрощеними парканами та постріляними стінами.
Сюди, за словами місцевих, люди тікали на початку війни, коли була загроза облоги столиці, тож у селі, де жило близько тисячі людей, їх зібралось удвічі чи втричі більше. Кажуть, що в кожному дворі стояло по дві-три автівки.
Цих людей війна, від якої вони тікали, застала тут. Росіяни зайшли в село на початку березня і влаштували в деяких будинках свої штаби. Ірина (імʼя змінене з міркувань безпеки — ред.) із чоловіком та старенькою мамою понад тиждень переховувалися в підвалі свого будинку, тоді як росіяни влаштували у ньому свій госпіталь і звозили туди поранених.
Будинок у Мокреці, де окупанти облаштували свій госпіталь
«Ми самі з Броварів, приїхали сюди на другий день війни. Громихало тут скрізь все, але у нас бабуся старенька, моя мама, ходити вона майже не може, а в квартирі сидіти, думали, мало що буде, будуть там стріляти, бомбити, бабусю не залишу в хаті, як я її потягну? Ми вирішили сюди, думали, що тут безпечно. Та й сиділи вже», — ділиться жінка.
Третього березня родина зрозуміла, що ситуація загострюється і вирішила виїхати назад. Та було вже запізно — російські війська стояли в сусідньому селі, а міст, через який можна було евакуюватися в бік Києва, підірвали. Тому родина облаштувала укриття в підвалі: знесли туди матраци, їжу, обігрівач.
За два дні до підвалу зайшли росіяни.
«Вони прийшли, ворота у нас швидко відкриваються, і вони прямою наводкою зразу гараж відкрили, і кладову відкривають, тут погреб. Відкрили погреб і заходять із автоматами: «Хто тут є?». Бабуся моя заплакала, каже: «Ой, синочки, не вбивайте нас». Короче, вони кажуть: «Ладно, ми не будемо вас убивати». Почали за сусідів питати, але ми сказали, що не місцеві і нікого не знаємо», — ділиться Ірина.
За її словами, росіяни випили всі їхні запаси води, а коли Збройні сили починали стріляти у відповідь, то приносили до їхнього підвалу ще й своїх поранених.
«Вони до нас бігом усі в погріб ховалися, весь погріб був забитий. І поранені теж були. Одного в руку поранило, у того щелепу пробило, у того ще щось. Вони там сварилися, матюкалися. Ми, звичайно, переживали, з бабусею день і ніч молились. Це нас, мабуть, і врятувало», — говорить вона.
Про те, що у будинку Ірини був госпіталь росіян, нагадують закривавлені меблі — на одному з диванів величезна темна пляма, по хаті розкидані залишки медикаментів та інструкції до російських сухпайків.
Ірина каже, що окупанти навіть одного разу принесли їм той пайок, але родина побоялася його відкривати — раптом там вибухівка чи ще щось.
Залишки медикаментів та безлад, який залишили по собі окупанти
Розповідає, що стояли в них у хаті здебільшого росіяни, але траплялися й інші національності.
«Два хлопчики якісь сиділи вузькоокі, манюні такі. Ті автомати, напевно, більші, ніж вони. Такі малесенькі два, худесенькі, там у нас лавки так стоять, і вони сиділи на тих лавках, отак зігнулися — і слова не промовлять», — каже жінка.
Щоправда, деякі з «постояльців» виявилися більш охочими до розмови.
«Цей, що ночував із нами, то він нам приніс одіяло, потім ще якось розговорився, Гріша якийсь із Уралу. А чоловік каже: «А можна телефон?». А він каже: «Ні, не треба, заради вашої і моєї безпеки». І все.То він нам приніс ще одіяла три, укрив нас, бо похолодало, і дві свічки нам ще дав, бо в нас мало свічок було», — пригадує Ірина.
«Коли я вибігав, я був впевнений, що мене застрелять»
Росіяни зайняли і два сусідніх будинки. Місцеві кажуть, що з них добре проглядається село. За словами місцевих, тут стояли і буряти, і навіть білоруси — чули їхню говірку. Вглиб вони не заходили, зупинилися на околиці.
І саме тут, на межі села, поруч зі старим млином — найвищою точкою Мокреця, знаходився покинутий сарай, у якому облаштувалися двоє мисливців — Роман Верещак із села Шевченкове, що за 10 кілометрів звідси, та його друг, Сергій Білоус із Мокреця.
Чоловіків звела доля — їх обидвох попросили допомогти з відстеженням ворожої техніки та коригуванням вогню знайомі з Броварської поліції, адже вони мисливці і добре знали навколишні ліси та поля.
Мисливці Роман Верещак (ліворуч) і Сергій Білоус (праворуч) товаришували понад 10 років
На початку війни чоловіки допомагали місцевим. Сергій – у теробороні Мокреця, а Роман – у Шевченковому, та їздив під обстрілами до сусідніх сіл.
На початку березня, коли росіяни зайшли до сусіднього села Бервиця, місцева тероборона розбіглася, тому чоловіки взяли все до своїх рук і зайняли позиції, щоб спостерігати за окупантами. Тоді на них і вийшли з проханням допомогти.
Сергій пригадує телефонний дзвінок від Романа, коли тому запропонували допомогти Збройним силам: «Він мені дзвонить і каже: «Так смішно вийшло, вони не знають, що ми знаємо одне одного, і кажуть: «Ми до тебе, ти там теж знаєш добре територію, давай ми тебе зв’яжемо, такий є там в Мокреці Білоус Сергій, каже, кличка «Трос». А він каже: «Так це мій кращий друг». «Так ви можете вдвох їм там коригувати, щоб більш все точно було?». Він каже: «Так». І приїхав до мене сюди, бо звідси все було видно, просто як на долоні».
Мисливець Сергій Білоус, який разом із другом коригував вогонь українських військових
Кілька днів друзі-мисливці коригували вогонь. У них був автомат, гранати, бронежилети, біноклі, рації. Роман зранку приїздив до Мокреця з Шевченкового і друзі разом у сараї спостерігали за пересуванням росіян, а ночувати поверталися додому.
«На ніч у нас була тишина, ніхто не рухався. Вони стояли в Бервиці, що вони там робили, не знаю, пили чи гуляли, що вони ще можуть робити? Розумного нічого. Навіть стрільба припинялася», — каже чоловік.
Руїни будинку, у якому Сергій Білоус та Роман Верещак виконували бойове завдання
На пʼятий день вороги взяли в облогу їхні позиції. Прийшли через поле, з сусіднього села, Марківці, що вже на Чернігівщині.
«Тоді приїхав танк і став біля хати цієї. Сюди на гору БТР із танком став, і потім під’їхав сюди. Ми зрозуміли, що вони ламають замки і хати нежилі, і зрозуміли, що до нас теж вони прийдуть», — пригадує події 5 березня Сергій.
Тоді чоловіки вирішили спуститися в погріб, бо тікати можливості у них не було – з усією їхньою амуніцією посеред поля вони були б легкою мішенню для ворога.
«Коли вони почали взламувати, ми опустилися і останні три дошки заложили, ну типу нас там немає. Вони прийшли, ходили по приміщенню і потім почали підіймати оці дошки, щоб опуститися до нас. Рома перезарядив автомат, я взяв дві гранати. Вони почали спускатися, він каже «стій». Вони, виходить, зверху піднімають, вони ще не бачать, що ми привідкрили двері. Ми звідти знизу кинули їм дві гранати і вони нам у відповідь одну», — розповідає Сергій.
Сергієві тоді осколками посікло руку і плече, а Романові влучило в ногу. Врятувала їх від смерті конструкція підвалу — кімнатка, де вони ховалися, була трохи збоку від входу. Їхню схованку було розкрито. Росіяни підігнали танк до будівлі, де переховувалися мисливці, і почали її розстрілювати.
«Поки вони це постріляли з танка, я виліз іще, тут була така непогана дирка, отам біля червоної хати стояла машина зв’язку їхня, я ще передав геолокацію її, де вона знаходиться, і спустився до Роми. Уже він закінчив перемотувати собі коліно», — пригадує Сергій.
Тоді чоловіки вирішили викликати на себе вогонь українських військових, бо розуміли, що живими їх ніхто не випустить.
«Зрозуміло, що не картоплю ми там збираємо, чи ще щось у тому погребі. І ухвалили таке рішення, щоб скоригувати вогонь сюди. Був ще, може, такий шанс, що якщо розвалять, погреб міцний, просто нас закидає. Був один мужчина, якому я казав, що якщо завалить, ми тут. Ну, тобто, був ще такий шанс, що може наші попадуть, нас завалить, за рахунок витяжок вода є, ми виживемо», — пригадує чоловік.
Підвал, у якому переховувалися коригувальники вогню в селі Мокрець
Сергій трохи проповз сходинками на гору, щоб перевірити, чи є росіяни. Ті ж почули розмови і почали стріляти з кулемета, від чого будівля загорілася і друзі опинилися в пастці.
«Ми повністю опустилися вниз, познімали курточки, бо холодно було, і почали дихати в курточки. Рома рухався з одного кутка в другий, воду пив, поливався водою. По часу не скажу, скільки ми там дихали. Я вже задихаюся повністю, все, не можу дихати. Скоріше за все, від температури відкрилися оці ворота. Тому що темнота була, і задимлено, дихав у курточку, а потім появився просвіт. Я кажу: «Рома, побігли, світло». Він мені не відповідав, і я вибіг, і упав. Коли я вибігав, я був впевнений, що мене застрелять. У мене загорілись руки, спина горіла, все горіло. Тут я упав, дихаю і розумію, що ніхто не стріляє по мені», — розповідає чоловік.
Він почав повзти по полю, і аж тоді його накрило вогнем української артилерії, яка цілила в росіян, що стояли поруч. Сергій пригадує, що летіла земля і цегла, але в нього дивом не влучило.
Чоловік знайшов рів, заповз до нього. Поки він лежав там, будівля догоріла, а згодом прийшло четверо чоловіків, які кинули до місця, де раніше ховалися мисливці, ще дві гранати. Роман у цей момент ще був у підвалі. Як потім зʼясувалося, хвилею його не зачепило. Та, схоже, чоловік задихнувся від пожежі.
«Рома був ідеальним»
Після втечі Сергій намагався вийти на звʼязок, але військові наказали його родині заблокувати Сергіїв номер телефону, адже ним могли у випадку його загибелі скористатися вороги.
Тоді чоловік вирішив відправити повідомлення зі змістом, який міг знати лише він.
«Лежу в ямці і думаю, що ж написати. Прізвисько — так можуть знати, імʼя теж. Коли я відправляв родину, казав, що 101 рік буду жити. Потім я беру, відправляю повідомлення з таким змістом — номер телефону, наберіть цей номер телефону, це Степанович буде. І скажіть, що буду жити 101 рік», — каже чоловік.
Тоді його контактні особи перетелефонували дружині і запитали, хто такий Степанович. Вона відповіла, що брат і батько. Вони попросили номер телефону, попри те, що Сергій вказав його в повідомленні.
Вони перетелефонували і рідня підтвердила, що Сергій казав про 101 рік. І вже аж тоді номер розблокували.
«Мені зателефонували: «Братику, як ти вижив», емоції… Я кажу: «Роми немає». Кажуть: «Давай ми тебе витягнемо звідси». Ну звідси, як зрозуміло, ніяк мене не витягнеш, тому що вони все просто бачать. Я кажу: «Стемніє, спробую сам вилізти», — пригадує Сергій.
Сергій Білоус вибирався із російського оточення майже добу
Сергію довелося по темноті повзти через поле зі спаленими руками та спиною. Коли він доповз до місця, де хотів заховатися, натрапив на російський БТР, але вороги дивом його не помітили. Так він і ховався до ранку — викинув телефон та ножа і лежав у приямку.
Чоловік каже, що увтой момент думав про те, навіщо сповістив рідних, що живий, а здаватися росіянам не хотів. Він проповз ще трохи, знайшов яму та заховався в ній, попри низьку температуру на вулиці та свій хворобливий стан. У цей час росіяни не припиняли стріляти.
На світанку чоловікові вдалося вибратися в бік сусіднього села Заворичі, але і там вже стріляли, тому він попід лісом вийшов до мисливських угідь «Княжий двір».
«Я зайшов туди, там було два вуйки, до речі, привіт їм, нагодували — вжарили два яйця і паляницю. Але вони спочатку злякалися, що я увесь чорний, по горілому повз, лице чорне. Вони стали і не знають, що мені казати. Я кажу: «Є подзвонити у вас?», — пригадує чоловік.
Зателефонував дружині. Потім військовим, які розповіли йому як можна вибратися. Дорогою зустрів ще російський БТР та зрештою вийшов на дорогу, де його підібрала місцева тероборона.
Загалом Сергій вибирався з місця обстрілу добу. Каже, тиждень пролежав у лікарні. Тіло Романа дістали з-під завалів після того, як росіян розбили під Мокрецем — 10 березня. До того росіяни забрали з підвалу автомат і рації, Романа рухати побоялися. Місцеві переховали його — до деокупації села 31 березня тіло чоловіка було в безпеці.
Місце, де знайшли тіло загиблого мисливця Романа Верещака у селі Мокрець
Зараз Сергій відновлює своє обійстя, у яке кілька разів влучили росіяни — згоріли гараж із машиною.
Сергій досі горює за загиблим другом, із яким товаришував понад 10 років. «Рома був ідеальним. Він ніколи не відмовить, щось попроси, самому не виходить, він там когось через п’яті руки напряже, щоб помогли, такий… одним словом, хороший був», — гірко говорить Сергій.
«Потрібно з цим змиритися, але все одно болить»
Поруч із Шевченковим мешкає Ольга — дружина Романа. Невеличкий приватний сектор, дачні будиночки потопають у квітах, люди відпочивають на сонечку — місце виглядає спокійно. Один із посічених уламками снарядів паркан — Ольжин.
Ольга Верещак залишилася на господарстві сама
«Паркан у мене був побитий, то хлопці зібралися і мені вже паркан поставили. Підтримка є від друзів, але… — каже жінка. — Не знаю, скільки думали і передумали, чому так сталося. Мабуть, це таки доля. От у кожного є якийсь вік, комусь 40 пожити, комусь 70. Потрібно з цим змиритися, але все одно болить».
Пригадує, як для них почалася війна.
«Чую — щось гупає. Я подумала, що хтось по паркану. Піднімаюсь до чоловіка, кажу: «Рома, до нас хтось мабуть лізе». А він так спокійно каже: «Війна почалася», — каже Ольга.
Того ж дня чоловік забрав старшу доньку з Києва, де вона навчається в університеті, та почав організовувати місцеву самооборону, контролював, щоб дотримувалися світломаскування. А 3 березня, коли почала стягуватися російська техніка, вивіз родину до Залісся.
Ольга розповідає, що Роман був люблячим батьком, який проводив час із доньками. Про це їй складно говорити. А от хобі чоловіка — мисливство та собаки — не дуже поділяли в родині.
«Можна сказати, він собак любив чи ще з дитинства, чи з юності. Ми тільки одружилися, я поїхала сесію в Харків здавати, а він купив собачку нашу першу, у квартиру зйомну в Калинівці. Я приїжджаю, а вже собачка є. І так у нас було все життя», — розповідає жінка.
Зараз Романових собак віддали родині, яка за ними догляне. Всього чоловік опікувався десятьма собаками. Щодо полювань, то захоплення Романа не поділяли, бо все-таки це вбивство тварин.
А коли Роман захопився бджільництвом, то долучив до цього і доньок, які разом із ним пильнували вулики. Часом вивозив бджіл до лісу і тоді родина збирала лісовий мед. Жінка показала спільні фото, де він із родиною. Разом перемагали в творчих конкурсах.
У той день, коли Роман загинув, він подзвонив дружині і сказав, що вони потрапили в оточення. Потім звʼязку з ним не було.
«Я сказала: «Тримайся». І все. Потім я думала, можливо я… Потрібно було більше щось сказати, щоб в нього була якась більша мотивація? — гірко говорить Ольга, намагаючись стримати сльози. — Не знаю, чого так сталося. Ну, Сергієві вдалося вижити, я рада, що він вижив. Я не тримаю на нього зла, бо розумію, що, значить, він не мав такої можливості. Вони були гарними друзями і завжди одне одному допомагали… Доля, мабуть, така».
1 квітня Ольга поїхала на опізнання тіла чоловіка до моргу.
«Його викопали з будинку, де він загинув, і перекопали в інше місце, і знали де. Потім, коли вже можна було туди дійти, і кум приїхав, Діма, і Сергій був. І коли вони викопали, сфотографували і прислали фото. Я сказала: «Я маю впевнитися, що це він». Ну і тоді вже дітям сказала, що діти, дійсно… Було важко…», — каже вона.
Останнє повідомлення, яке загиблий Роман Верещак відправив родині
Чоловіка поховали на Вінничині, у Барському районі.
«Він родом звідти. Там прожив 22 роки, а тут 21, — каже дружина загиблого. — Але поховати вдалося по-людськи, як він просив, тільки там, тому що тут ще було все… Нікого не було, тільки територія була звільнена. Ми вирішили по-людськи його поховати на Батьківщині. Дівчата їздять майже кожен день, квітки міняють».
Журналісти попрощалися з дружиною загиблого біля воріт. Ольга каже: «От газонокосаркою траву підстригла, трохи поприбирала. Раніше Роман це все робив. Тепер доведеться самій».